— Не дуже, — приниженим голосом мовив Нікодим.
— Не дуже! Зпачить, віриш хоч трохи.
— Ну, що ж! Так зовсім неможливий той плян не є, — живо мовив Нікодим. — Якби з нашого циркулу зібралася хоч половина шляхти, а кожний привів з собою хоч по п'ять людей, то була би зовсім показна сила. Гарнізон у Сяноку малесенький, усього один батальйон піхоти і два ескадрони драгунів. Уночі не трудно би було…
— І невже твій головусий график піде на це?
— Видно по нім, що не дуже його серце тягне до цього. Але там Дембовський був. Ах, таточку, якби ви почули, як він говорить! Яким полум'ям бухають його слова! Як палять душу і плутають розум! Здається, слухаючи його, чоловік сам один з голими кулаками пішов би проти гармат. Усі труднощі, всі вагання щезають. Сила волі, запалу, посвячення у того чоловіка величезна! Попросту стидно робиться сперечатися з ним за дрібниці, коли бачиш, які широкі горизонти він обхоплює своєю думкою, коли знаєш, що ціле життя того чоловіка то одне безграничне посвячення для вітчини, одна любов, одна боротьба, одне ходження перед багнетами й шибеницями. Стидно, таточку! Ми зовсім відвикли від воєнного стану, від пороху, живемо в тихих норах, мов ніколи не думаємо вмирати. Жий ми так і тисячу літ, ніяка народня справа не рушиться ані кроком наперед.
Старий пан понурив голову.
