дитиною, не давала робити йому кривди, заступала йому матір, котрій не раз цілий тиждень ніколи було навідатися до двору. Та тепер він, мішаючи щось у печі, нетерпеливо надслухував, дожидаючи панича і парубків. Сьогодні мала бути важна нарада. За два тижні, 18-го лютого, мало вибухнути повстання. Панич сказав йому це по дорозі; та дорога була така тяжка й небезпечна, що годі їм було розмовляти багато і Гриць сам не знав ще, що властиво мало статися і чого зажадає від нього панич. Для того він і додому не біг, поки не дізнається всього. На саму думку про повстання серце билося у нього не то радісно, не то тривожно.
Повстання буде! Підемо воювати! З ким і за що, — про це Гриць не думав багато. І моторошно і любо йому було подумати, як він обік панича йде в огонь, кидається на ворога, своїми грудьми заслонює панича від ворожих нападів, як вони оба здобувають ворожу гармату, як їх усе військо величає і хвалить.
Вогонь тріщав у печі, прискав та сичав, а в Грицевій уяві свистіли кулі, ревли гармати, лопотів густо карабіновий вогонь, розлягалися скажені крики. Він зажмурив очі й потонув у мріях і прокинувся аж тоді, коли розбулькотаний окріп почав збігати з горшка. Скрипнули двері і війшов панич. Гриць витріщив на нього очі, немов бачив його перший раз в життю. І справді, таким він не бачив його ще ніколи. Панич був блідий, як стіна. Мовчки надійшов до столу й кинувши
