шапку на лаву, сів, не дивлячися на Гриця. Від економа він довідався докладніше про все, що сталося цього вечора, і був мов убитий. Одне те, що селяни очевидно знали щось про близьке повстання, а друге те, що батьків нелюдський учинок викопав, як здавалося, пропасть між ним і Грицем. Гриць знав усе, знав у загальних рисах плян і речинець вибуху. Тепер і він готов перекинутися на бік противників, зрадити все урядові, а тоді очевидно пропала справа. Панич не знав, що йому робити, як говорити з Грицем. Цей очевидно ще не знав нічого про те, що сталося з його батьком. Чи сказати йому це? А коли сказати, то як? І як доказати, що він, панич, не похваляє батькового вчинку, бридиться ним? Панич ішов до Митришиної хати і силкувався видумати щось, але війшовши до хати й побачивши Гриця, він чув, що не видумав нічого.
— Грицю, — обізвався він по хвилі зламаним, зміненим голосом, але не міг сказати нічого більше.
— Що вам, паничу? На вас лиця немає. Чи сталося якесь лихо?
Панич хотів розплакатися, кинутися Грицеві в обійми, сказати йому все, що сталося і просити, на колінах благати його, щоби задля цього не покидав святої справи вітчини, а бодай не шкодив їй. Але його серце було мов стиснене кліщами, він не рушився з місця, з очей не потекли сльози, а уста ледве-не-ледве промовили холодні, бездушні слова:
— Нічого… ні… Чи парубків ще не було?
