— Ні, не були, але я надіюся, що зараз поприходять.
— Ні, серденько, не поприходять, — почувся в дверях різкий, насмішкуватий голос. До хати війшов Осип, що через відхилені двері чув останні Грицеві слова.
— Осип! — з переляком скрикнув Гриць. — А ти чого тут?
— А тобі що до того? — відрізав Осип. — Чого ти тут? Я тебе спитаю.
— Алеж тебе не прошено.
— Але я маю діло.
— Діло? До кого?
— Ну, до баби Митрихи! — глузуючи, мовив Осип. — Гей бабо, бабо Митрихо! — кричав він над ухом старої. — Я вас сватати прийшов. Хочете заміж іти?
— Заміж! О, а хто ж мене, синоньку візьме?
— Ха, ха, ха! — зареготався Осип. — Не каже баба: не хочу, тільки питає, хто її візьме. Я вас, бабо, візьму, чуєте?
Гриць не знав, що з собою робити, слухаючи тих Осипових жартів. Він у тій хвилі ненавидів його, був би викинув його з хати.
— Фе, Осипе! — промовив він. — Приходиш сюди непрошений, видиш, що панич ось тут і навіть не поклонишся, тільки дурні жарти строїш.
— Панич ось тут? — похопився Осип. — А, я й не бачив. Добрий вечір вам, паничу! — промовив, ніби й справді досі не бачив панича. Цей не відповів на його вітання, сидів, мов отуманілий. Осип обернувся знов до Гриця.
