— Ти, Грицуню, на парубків чекаєш, — мовив він їдовито, підсоложуючи голос. — Не чекай, моя киценько, вони не прийдуть. Коли ти мав їм щось сказати, то скажи мені, я перекажу.
— А чому не прийдуть? Відки знаєш, що не прийдуть?
— Бо знаю. Бо я сам наказав їм, щоби не приходили. І тобі, любчику, кажу, щоб ти зараз забирався відци.
— Мені? Що ти, здурів, Осипе? Я тебе не розумію.
— А я тебе зовсім добре розумію. Видиш, голубе мій, я знаю не тільки те, що ти знаєш, але також те, чого ти не знаєш.
— Ну, та знай собі, що це мене обходить? — гнівно буркнув Гриць.
— А повинно би тебе обходити, борше ніж мене, Грицуню. Я знаю, що твій тато вмирає і тебе дожидає, ти мабуть того не знаєш, бо якби знав, то певно не сидів-би тут і не заглядав у горшки бабі Митрисі.
— Мій тато! — скрикнув з переляком Гриць. — Мій тато вмирає? Що ти говориш?
— Правду говорю. Нині по панщині мав від пана такий трактамент[1], що мусіли його занести додому. А ти ще того не знаєш? Панич не мовив тобі нічого? То зле, то дуже недобре. Біжи, серденько, додому!
— Боже мій! — скрикнув Гриць і немов сам не свій хопив за шапку і прожогом кинувся з Митришиної хати.
- ↑ Трактамент — гостина.
