— Ну, певно.
— Отже ні. Будьте певні, що ні.
— А ти як це знаєш?
— Що вас то обходить? Я знаю щось далеко більше. Щось таке… Слухайте!
І Осип, нахилившися до паничевого вуха, шепнув йому кілька слів. Панич скочив мов опарений.
— Ти здурів, Осипе! Це не може бути!
— Це правда.
— Алеж це…
— Мовчіть! Знайте своє і мовчіть! Я остеріг вас. Робіть тепер, що самі знаєте, але мене не видайте! Добраніч!
І він, насадивши кучму на чоло та схилившися в низеньких дверцях бабиної хати, пішов геть.
— Осипе, Осипе! — кричала вслід за ним баба. — Ну, а що ж буде з тим усім, що я наварила? Де мої хлопчики? Прийдуть зараз? Добре, добре, я зачекаю, — додала вона, немов відповідаючи на якісь слова, котрі підшепнула їй її власна душа.
А панич довгу хлилю сидів на місці, мов остовпілий, не можучи а ні ворухнутися, а ні зібрати своїх думок докупи Він був блідий, мов труп.
В хаті Гната Тимкового сумно, як у могилі. Господаря привели з панщини закривавленого, ледве живого, роздягли і положили на постіль. Стара Гнатиха, ломлячи руки, плаче та заводить над ним, як над покійником. Сусіди, що привели його додому, потішають її, як можуть
