оповідають про те, що сталося, проклинають пана. Гнат глухо стогне з болю, та не мовить ані слова.
Ось відчинилися двері і влетів Гриць, блідий, переляканий. Він кинувся до постелі, вхопив холодну батькову руку й почав цілувати її й обливати слізьми. Плакав голосно, як дитина.
— Таточку! Таточку! Що вам таке? Обізвіться до мене! Промовте хоч слово! — приговорював він.
— Це ти, Грицуню? — промовив Гнат, обертаючи голову й обіймаючи сина поглядом повним любови й турботи.
— Боже мій, Боже мій! — ридав Гриць. — Ось що вони з вас зробили! Ось як вони нас люблять!
Сусіди помалу відвели його від хворого і розповіли йому все, що сталося. Гриць слухав, мов остовпілий. Сльози перестали текти, але з заціплених уст було видно, що в його серці починало закипати щось недобре. Він не хотів нічого вечеряти, довгий час сидів кінець столу, мов прибитий, потім мовчки пішов оглянути обійстя й худобу, позамикав двері й вернув до хати. Мати ще сиділа на припічку, хлипаючи і витираючи платком запухлі від сліз очі.
— Ідіть, мамко, спати! — мовив Гриць м'ягко, але розказуючи, як господар хати.
— А ти, Грицуню?
— Я посиджу. Може татові чого треба буде.
— Не муч себе, дитино моя. Повечеряй і лягай спати. Я стара, борше встану, бо й так не засну.
