— Ви про мене не журіться! — мовив Гриць.
Мати, помолившися, полізла на піч і швидко заснула. В хаті зробилося тихо. Гриць погасив огонь і сидів на запічку, кінець батькової постелі. На дворі було ясно, місяць заглядав до хати крізь маленькі віконця. Під припічком тяг цвіркнун свою монотонну пісеньку. Старий Тимків застогнав, заворушився на постелі.
— Що вам, таточку? — запитав Гриць, схопившися з місця.
— Це ти, синку? Подай мені води.
Гриць подав йому дерев'яний кухлик. Батько напився.
— Чому не йдеш спати, Грицю?
— Не можу, таточку. Щось мене гризе в середині. Думаю собі, як то може бути, щоб чоловік чоловіка без суду, без права міг так мучити?
— Його право, синку. Панщина!
— Хто йому дав таке право? Та й чи справді він має таке право? Не досить, що даємо йому свою роботу, всякі данини, а щоб і ще він мав право відбирати нам здоров'я?
— Що зробимо, синку, коли його сила! Аджеж ми пробували, спротивлялися, та й що з того вийшло? Збили нас, зруйнували, по криміналах[1] надержалися, та й тільки всього.
— Ні, таточку, це не повинно, не може так довше бути! — скрикнув Гриць, підносячи трохи голос.
- ↑ Кримінал — тюрма.
