Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/444

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ви про мене не журіться! — мовив Гриць.

Мати, помолившися, полізла на піч і швидко заснула. В хаті зробилося тихо. Гриць погасив огонь і сидів на запічку, кінець батькової постелі. На дворі було ясно, місяць заглядав до хати крізь маленькі віконця. Під припічком тяг цвіркнун свою монотонну пісеньку. Старий Тимків застогнав, заворушився на постелі.

— Що вам, таточку? — запитав Гриць, схопившися з місця.

— Це ти, синку? Подай мені води.

Гриць подав йому дерев'яний кухлик. Батько напився.

— Чому не йдеш спати, Грицю?

— Не можу, таточку. Щось мене гризе в середині. Думаю собі, як то може бути, щоб чоловік чоловіка без суду, без права міг так мучити?

— Його право, синку. Панщина!

— Хто йому дав таке право? Та й чи справді він має таке право? Не досить, що даємо йому свою роботу, всякі данини, а щоб і ще він мав право відбирати нам здоров'я?

— Що зробимо, синку, коли його сила! Аджеж ми пробували, спротивлялися, та й що з того вийшло? Збили нас, зруйнували, по криміналах[1] надержалися, та й тільки всього.

— Ні, таточку, це не повинно, не може так довше бути! — скрикнув Гриць, підносячи трохи голос.

 
  1. Кримінал — тюрма.