Панич ухопив Грицеву голову обома руками і почав цілувати його в очі, в лице, в чоло, а Гриць чув, як на його лице з паничевих очей капали гарячі сльози.
— Та що ви, паничу! Заспокійтеся! Розповідайте, що було з вами? Як стоїть справа?
— Ах! — важко зітхнув панич, — пропала наша справа, на довгі літа пропала! Страшно помстилася на нас наша неоглядність. Скористали з неї вороги і поки ми снували рожеві думки про побіду, про відбудовання вітчини, вони гострили на нас ніж і віткнули його в руки темного брата, того самого, що ми хотіли потягти за собою і попхнути на ворога[1]!
— Значить, Осип правду говорив? — понуро мовив Гриць.
— Страшну, криваву правду. Якби ти знав, що там виробляють з панами! Як там катують, мучать, знущаються! Як возами везуть накидані в суміш тіла, повбиваних і ледве живих, а за возами по гостинцях криваві річки лишають. Боже! Я бачив це на власні очі і здається, що від того виду ніколи в життю не засну спокійно.
— Ну, але де ж ви були? Як вирятувалися?
- ↑ Розуміється, п. Нікодим говорить тут в дусі тодішніх польських патріотів. Та треба сказати — і навіть оборонці австр. уряду незаперечують того: деякі урядники в ту пору поводилися так, що серед селян могла повстати думка, буцім то уряд бажає собі різні. Розуміється, балакання про наказ із Відня, про фатальні «три дні» і т. ін. легенда, а не історія. (Ів. Ф.).
