— Ах! Краще й не згадувати! — зітхнув панич. — Поїхав до Сянока, там нелад, ніхто нічого не знає, балакають багато, гуляють, мов на празник готуються. Говорю їм, на що заноситься, сміються з мене, мов із дурня. Та знайшлися два-три розумніші, кажуть: «Це може бути правда, але ми самі не можемо нічого змінювати. Наказ є 18 лютого починати повстання і того мусимо держатися. Час уже короткий. Але може би ще далося щось зробити. Їдь до Ясла». Поїхав я до Ясла, там те саме. «Їдь до Тарнова, там головна команда» Поїхав я до Тарнова. Це забрало тиждень часу, а що муки, невигоди, гризоти! Приїхав, поки допитався до тих комендантів, знову день минув. Говорю їм: так і так. Кажуть: «Бачимо й самі, що не добре, та вже пізно. Не спинимо руху по всім краю». Аж тут бух, із Кракова йде команда, що не 18, а 20 вибух. От тобі й на! Настало цілковите замішання. Кому давати знати? Хто повідомлений про цю зміну? Нічого не знати. А тут з усіх боків вісті, що народ по селах буриться, варти стоять і не пускають нікого. Крамарі дають людям горілку задармо, старости скликають війтів і урльопників, балакають з ними щось до пізньої ночі. Бачу я, біда! Згадав про тата, що тут лишився сам, і, не дожидаючи кінця, подався назад. Та вже в панській одежі годі було рушитися. Перебрався за хлопа, бороду зголив, вуси обстриг коротко, роздобув воза без драбинок, ніби по дрова їду, та й рушив. З тяжкою бідою добрався до Ясла, та тут
