уже наскочив на запусти. Попав у хлопську чорняву, в саме пекло. Якраз там пару дворів спустошено, кільканадцять людей помордовано. Вхопили мене з фірою й не питаючи багато, навантажили мій віз тими трупами. Я пізнав між ними кількох із тих, що перед тижнем балакали зі мною і сміялися з мене. Як то мені було везти їх на своїм возі! Я не міг витримати довше. На однім нічлізі, коли вся купа хлопів була п'яна, я взяв одного коня, ніби веду його напоїти, та за селом сів на нього та й чкурнув. У мене був значок від ватажка тої чорняви, хлопа Шелі. Де мене спиняє варта, там я покажу той значок і говорю, що везу пильні вісті в сяницьке, щоби й тут починати гулянку. І всюди мене пропускали й бажали доброго успіху. От так я приїхав аж до Сянока. Але тут ув однім селі мене пізнали. Щастя, що я був на коні. Кинулася за мною погоня, та не догонила, але я зміркував, то далі годі мені їхати селами. Я продав коня і рушив у гори стежками. Три дні я йшов, копаючися по снігах, не бачучи душі живої, ночуючи по оборогах. Сотки разів я вже лагодився вмерти чи то в снігових заметах, чи у вовчих зубах. Та дав Бог, що все якось минуло. Я добрався до нашого села вчора коло полудня, просидів до вечора в лісі під смерекою, позираючи вниз і не знаючи, що тут діється: бачив, як варти ходять по селу, а коли смерклося, прокрався на ваше обійстя і виліз на оборіг, думаючи; або вмру тут, або діждуся тебе, Грицю.
