Гриць з правдивим співчуттям слухав паничевого оповідання і при кінці гаряче стиснув паничеву руку.
— Ну, Богу дякувати, що ніхто не бачив вас, — мовив він. — У нас можете бути безпечні. Навіть, як мої старі дізнаються, то я певний, що вони не зрадять вас. Перечекаєте тут, поки все успокоїться.
— Ні, Грицю, — мовив панич. — Це не може бути! Мені не можна чекати.
— Як то не можна? Боїтеся мене?
— Ні, небоже. Я ж тобі казав, що в однім селі коло Сянока мене пізнали. Я певний, що зараз про це дали знати до старости. А в такім разі не нині то завтра можна надіятися в село комісара з ландсдраґонами[1].
— Ну, і що ж? Чей же тут не знайдуть вас! — мовив Гриць.
— Дуже легко можуть знайти. Всі в селі посвідчать, що я з тобою товаришував, ну, то вони, не знайшовши мене в дворі, перша річ підуть сюди і будуть шукати.
— Так що ж думаєте робити? — запитав стурбований Гриць.
— Мушу тікати далі!..
— Куди далі?
— На Угорщину.
— На Угорщину! Бійтеся бога, як же ж ви тепер дістанетеся на Угорщину?
— Через верхи, бо на Сянок нема що й думати.
- ↑ Ландсдраґони — кінні стражники.
