— В котрім місці?
— Не можу сказати.
— Якою дорогою ви йшли?
— Не можу сказати.
— Ага! Не можеш сказати! Значить, це неправда! Ти сховав його десь тут недалеко.
— Ні, пане комісаре, я завів його…
— Не бреши! — крикнув комісар. — Ви вийшли відци позавчора вечір, а до угорської границі відци сім миль. Хоч би ви йшли ніч і день і ще ніч, то тепер, по снігах, ви не зайшли би туди.
— А таки зайшли, пане комісаре — спокійно запевняв Гриць.
— Хлопче, не доводи мене до гніву! — кричав комісар. — Скажи по правді, де ти дів панича?
— Кажу по правді.
— Брешеш! Виджу по тобі, що брешеш. І говорю тобі, що це тобі ні на що не придасться. Не хочеш добровільно сказати, то скажеш на лавці.
— Не скажу інакше, пане! Хоч мене бийте, хоч забийте, а інакше не скажу.
— Так? Ну, побачимо! Гей там! Сюди!
На крик комісара війшли десятники.
— Беріть його! На лавку. Два вояки нехай б'ють. Я там зараз вийду.
Гриця повели, а пан комісар сів писати протокол. Він силкувався писати спокійно, та це не вдалося йому. Рука дрижала, перо було непослушне, думки не йшли, слова не в'язалися одне з одним. Ухом він ловив гуки, які доходили знадвору, та довгу хвилю не було чути нічого,
