— Паночку! Лебедику! — голосила стара Тимкова. — Змилуйтеся! Вони заб'ють його на смерть! А може вже й забили! Ой, Божечку, Божечку! Моя дитина! Пане! Моя дитина! Що вона вам зробила?
— Пане, він лежить як дерево! Він зомлів, а може вже неживий! — простогнав батько. — Відколи жиє, не мав прута на своїм тілі.
— А чому правди не говорить? — крикнув комісар і вибіг на подвір'я.
— Halt! Genug![1] — крикнув він воякам, що, поламавши на Грицевім тілі пару патиків, власне взяли до рук другу пару і били без тями, без милосердя, як дві добре заведені машини. Десятники, як дві колоди, сиділи один на голові, другий на ногах нещасного парубка. На крик комісара вояки перестали бити, а десятники повставали. Батько й мати прискочили до нерухомого, кров'ю облитого Гриця.
— Неживий! Боже мій! Неживий! — скрикнула мати, підводячи його голову. Грицеве лице було синє, зуби впилися в долішню губу так міцно, що з-під них капала кров, руки, сціплені судорогою, були холодні мов у мерця.
Комісар, силкуючися бути спокійним підійшов ближче, встромив свою руку за пазуху парубка і подержавши її на його серці, промовив холодно:
— Живий. Зомлів. Відітріть його! А потім приведіть до мене.
І не мовлячи нічого більше, обернувся і пішов до двору.
- ↑ Стій! Досить!
