По обіді того дня комісар з вояками рушив із села. Серед компанії вояків їхали прості сани запряжені парою коней, а на них сковані кайданами за ноги і пообтулювані панською бараницею сиділи в парі пан Пшестшельський і Гриць. Обік візника сидів пан комісар. Їхали мовчки, тільки вітер глухо стогнав у смерекових борах, віщуючи близьку відлигу, і коні порскали, потіючи та бродячи в глибокім снігу.
По двох тижнях ті самі сани вертали назад у село, везучи самого пана. Його подержав комісар в арешті, доки міг, та коли врешті передано його судові, цей по першім переслуханню випустив його на волю.
Грицеві не довелося вернути. Його просто завезли до військового шпиталю, а коли подужав від палиць, його на розказ політичної власти поставлено перед поборовою комісією і віддано в рекрути. Обсипалися розкішні Грицеві кучері під капральськими ножицями і не було кому оплакати їх. Родичі аж через пана дізналися про долю, яка зустріла їх одинака. Даремно батько поїхав до Сянока, кидався з канцелярії до канцелярії, від одного пана до другого, даремно писав супліки й до генеральної команди у Львові і до губернії й до самого цісаря. Гриць був відданий до війська «за політичне», а для таких не було в ту пору жадної полегші, жадного милосердя.
А панич пропав безвісти, як камінь у воду. Може його батько й мав коли про нього яку звістку, але не звірювався з
