Від ратуша надсунула нова юрба, зложена зі старших, поважних людей, та й ті були всі мов п'яні, мов самі не свої — капелюхи на бакир, руками розмахували, не то говорили голосно, а не то кричали.
— Niech żyje Dylewski! Hurra Dylewski! Nasz poseł Dylewski![1]
Це був день вибору посла з міста Львова до конституційного сейму, що мав зібратися у Відні. Вибраний послом молодий адвокат Дилєвський був звісний як чоловік дуже здібний і гарячий польський патріот.
— Гурра! Гурра! Niech żyje Polska! Niech żyje Dylewski! — заревла ціла юрба. — Далі! Перед дім Дилєвського!
Величезна купа народу звернула на вулицю Коперніка а відци на вулицю Оссолінських, де жив новий вибранець народу в невеличкім партеровім домику. В одній хвилі маленьке подвір'я перед домиком заповнила юрба, поламала штахети, потоптала цвітник, і знаку не лишила з грядок, оглушуючи при тім цілу околицю окриками «гурра», гомоном пісні «Jeszcze Polska nie zginęla» і прокляттями на Меттерніха, Стадіона, бюрократів, шпіонів і Святоюрців.
Але героя цеї овації не було дома. Довідавшися про це, юрба почала розходитися, не попускаючи свого ентузіястичного настрою, коли нараз на кінці вулиці Оссолінських, саме там, де підіймається
- ↑ Хай живе Дилєвський! Ура Дилєвський! Наш посол Дилєвський!
