— Weg da![1] — ревнув офіцер і обертаючися до вояків закомандирував:
— Gewehr in die Balanz![2]
Блисли до сонця багнети, брязнули карабіни і раптом лава вояків наставила перед себе сталеву щетину. Юрба розскочилася мов опарена. Тільки насеред вулиці лишилися два чоловіки в незвичайній поставі: Нікодим Пшестшельський, посатанілий зі злости, все ще не випускав комісаревих бакенбардів і торгав їх, затопивши в них свої пальці, а Курцвайль стояв перед ним зі зложеними руками, пищачи мов дитина з болю і страху.
— Halt! Loslassen![3] — крикнув офіцер до Нікодима.
Цей витріщив на нього очі, мов і не розуміючи, хто і що до нього говорить.
— Це якийсь божевільний! — буркнув по-німецькому офіцер. — Хлопці, — додав по-руськи[4], — а скочте но два вас і розірвіть їх обох.
Один із тих вояків, що скочили розривати зчіплених панів, зареготався, а другий сплеснув в долоні.
— Це ж наш панич, Осипе! — скрикнув Гриць.
— А це той самий комісар, що катував тебе! — додав Осип.
— Паничу, пізнаєте мене? — промовив Гриць, злегка віднімаючи Нікодимові руки від комісарського лиця. Та хоч як злегка він відняв їх, половина волосся з прикрас
