виїзду, не знати куди й по що й день поза день відкладаючи той виїзд, не знати для чого. Здавалося, що він кожної хвилі жде чогось несподіваного і конче бажає бути при тім, де й коли станеться воно. Бурливий 1848 рік багато людей, особливо гарячих уже з природи, кинув у таку ненастанну гарячку, і нею виясняється величезна сила епізодів та подій, що сталися тоді не під впливом розваги і постанови, але так якось негадано, були неначе мимовільними вибухами загального гарячкового настрою. Гриць пильно придивлявся паничеві й дивувався. Панич сильно постарівся за ті два літа, похудів, посивів, щоки запалися, тільки очі горіли мов дві вуглини, а рухи зробилися наглі[1], прудкі, непевні та уривані, немов усе, що він робив і говорив, діялося прихапцем, в поспіху, в гарячковім ожиданню чогось далеко більшого і важнішого.
— Ну, ось ми й у себе! Сідай, Грицю! Розгостися в мене. Побалакаємо.
Гриць сів, а панич неспокійно ходив по кімнаті, виглядав у вікно, то знов немов шукав чогось у шухляді.
— Ну, розповіж дещо! Як тобі жиється, Грицю?
— Та що мені. От як то наша вояцька служба. День поза день однаково. От ви розповіжте, що з вами було? Як жили ті два літа? Коли вернули з Угорщини?
— А! Як жив? Бідував досить. Ну, а вернув, скоро тут засвітало.
— А що ж тут поробляєте у Львові?
- ↑ Наглий — раптовий.
