— Вітчину будуємо, — з усміхом, але при тім гаряче промовив панич.
— Вітчину? Та яку?
— Ну, звісно яку: нашу, польську. Робимо те, що нам ворожі руки не дали зробити перед двома роками.
— Не зовсім вас розумію, — мовив звільна Гриць. — Чого ж ви тепер добиваєтеся? Панщини вже нема…
— Е, що там панщина!
— Як то що? Це-ж найбільше лихо, проти котрого ви хотіли боротися тоді.
— А уряд зробив собі з нього молота і хоче нас бухнути ним по голові. З давнього великого лиха зробилося ще більше.
— Не розумію вас, паничу.
— Як не розумієш? Ми хотіли знести панщину самі і тим потягнути весь нарід за собою, а уряд сам скасував її і бунтує народ проти нас.
— А так! Ви хотіли зняти з нас ярмо, щоб заложити на нас шлії.
— Дурний ти, Грицю, як я бачу, — нетерпляче буркнув панич і пустився знов ходити по покою. Оба мовчали хвилю. Грицеві було якось прикро й сумно на душі.
— Та вже видно, що дурний, — мовив він, — коли не розумію, що робиться перед моїми очима. Мені здається, що тепер, коли панщини нема, німець не панує над вами, ви повинні би тішитися, а ви тепер чимсь турбуєтеся, бігаєте, побиваєтеся гірше, як перед двома роками.
— Бо тепер ми ближче цілі, — з таємничим притиском промовив Нікодим.
— Якої цілі?