— Що ж робити! А присяги треба додержати.
— Ми знайдемо такого, що тебе звільнить від неї.
— Хоч і так, але вам я не присягну ніколи.
Все товариство стояло при цих словах, мов, само не своє. Всім було ніяково, прикро. Тільки генерал не зводив своїх блискучих очей із Гриця.
— Дай руку, хлопче! — промовив він, перериваючи неприємну мовчанку.
— Ні, пане генерале, не можу.
— Не бійся! Дай руку. Люблю тебе за твердість і щирість. Так і слід поступати воякові. Ми тебе силувати не будемо. Іди собі. А про це, що тут чув і бачив, а ні слова! Розумієш? Скоро що писнеш, пам'ятай, ми все будемо знати і тоді смерть твоя. Бувай здоров. Kehrt euch, marsch![1]
Гриць обернувся й пішов. Тільки при дверях, мов нагадавши щось, він обернувся, підійшов до столу і положивши на ньому свій «гоноровий» перстінь, промовив:
— Віддаю вам це назад! Може… знайдеться… хтось… гідніший.
Він промовив ті слова уривано, зацукуючися, мов насилу видушував їх із горла, а потім, салютуючи[2], обернувся, вийшов геть.
Усі проводили його очима до самого порога, але ніхто не рушився з місця. А коли Гриць, вийшовши, запер за собою двері, генерал мовив:
