— До штурму! — гукнула команда і укриті досі за каменицями вояки збіглися на вилеті Галицької вулиці й пустилися бігти до барикади. Та в тій хвилі грюкнула з-за барикади сальва вистрілів, залунали крики в рядах вояків, кілька ранених упало, решта мусіла знов відступити.
Тільки один лишився. Це був Гриць. Він стояв на місці, мов прикований тим видом, що розстилався перед ним. На барикаді піднялася раптом висока, зачорнена порохом фігура панича Нікодима Пшестшельського. Його очі горіли диким огнем. У руках мав він білочервону хоруговку з вишитим на ній польським білим орлом. Піднявши її високо і махаючи нею в напрямі до вояків, він крикнув щосили:
— Niech żyje Polska niepodległa! Za mną, bracia![1].
Щось страшне, болюче ворухнулося в Грицевій душі. Перед ним промигнуло батькове лице, сумне та знесилене, як було того пам'ятного вечора після панських побоїв, і його слова: «Панським гарним словам не вір, їх обіцянки май за нізащо, пам'ятай, що їх Польща, то хлопське пекло!» І чи не правду мовив батько? Адже ось тут коло нього лежать постріляні хлопські сини, а їм бач чого забагається!
Це міркування не було й міркування, це були якісь наглі блиски в Грицевій голові, якісь конвульсийні рухи в його серці. Рівночасно з ними, майже несвідомо, машинально, його руки вхопили карабін, підняли його, навели… Майже не мірячи,
- ↑ Хай живе самостійна Польща! За мною, браття.
