Szczęśliwy, kto sobie patrona
Józefa ma za opiekuna[1].
А в середніх фірах молодь, панни й кавалери, посідали всуміш, жартують, регочуться, а далі пан Броніслав — то ще фігляр, якби ти знала! — затягнув своїм цапиним голосом:
Cztery lata zawszem pasał
W tej tu dolinie;
Jako żywo nie słyszałem
O tej nowinie[2].
І тут ніби співає набожно й очі завертає до неба, а з боку незначно як не вщипне Юльку під бік, аж тота заверещала що сили:
— Пане Броніславе! Що робите!
— О перепрашаю! — виповів він перериваючи свій спів. — В тій долині ще я не бував, то й не знав, що тут такий сильний відгомін будиться.
Я вже знала перед тим, що пан Броніслав має до Юльки невеличку інклінацію[3]. Чи як то казав звичайно старий дяк від святих П'ятниць? Поползновеніє га, га, га! А Юлька — знаєш, що за хитра бестія! Хто б її не знав, той би її за святу купив. У білій сукні, синій шовковий поясок, ціла така скромненька, бліденька, здається, ось тобі завтра до
