манастиря вступає. „Złoty ołtarzyk“[1] у руці, кантичка в кишені, молитви шепче раз-у-раз, а на хлопця жадного й оком не зирне. Ну, думаю я собі, чекай лише, ти святоше, вже я не я буду, коли з тебе оту пиху не вигоню. А тут бачу, що пан Броніслав палиться до неї, що тільки задля неї пристав до нашої компанії. Ну, то вже мені небагато треба, щоб пізнати, куди воно загинається.
Ти знаєш Броніслава. Хлопець гарний, рослий, веселий. Його батько має каменичку на Байках, мати торгує яриною, а він нібито практикував у склепі на суб'єкта[2], нібито термінував[3] у столяра, нібито щось учився, а всього потрохи. Не з одної печі хліб їв, а не наївся. Лінюшисько, лиш дівчатам голови завертати вміє. Колись то його батько говорив моїй мамі:
— Боюся за свого Бронка. Ні до чого хлопець. Ще поки я живу, то ніби про око людське щось робить. Але знаю добре, по моїй смерті пустить усе моє добро за один рік, та й піде в світ блукаючи або пуститься на пси. От коби яка добра душа трапилася, щоб його оженити, та щоб яка резолютна дівчина, от така як ваша Маня, щоб узяла його в руки, то може би що з нього й було.
Я в ванькирі[4] підслухала цю розмову та й міркую собі: „Ади[5], стара лобода,
