Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/523

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Панно Маню, бійтеся Бога, не говоріть нікому!

— Ха, ха, ха! А я думала, що це мені приснилося! — засміялась я.

— Це можливо! Справді, може й мені приснилося? — мовив він і помацав себе долонею по лівій щоці. Та зараз же з глибоким переконанням додав: — Ні, це таки направду. Так ви кажете, що це було розгрішення?

— Або я знаю. Коли перед тим була сповідь…

— Ні, я лише нахилився до конфесіоналу[1].

— Ну, в такім разі ще завчасно й вішатися. Висповідатися конче мусите.

Така була наша розмова з паном Броніславом. Юлька її не чула. Відпочивши гарненько, ми встали, поставали парами на гостинці… затягли разом за проводом пана Вінцентого.

Usłyszałem cudny głos,
Jak Marya woła nas:
Pojdźcie do mnie, moje dzieci,
Wzywam was, ach, wzywam was![2]

І з тим побожним співом на устах ми рушили далі в дорогу.

Третього дня по вирушенню зі Львова ми вже наблизилися до святого місця. Чим ближче до Кальварії, тим частіше

  1. Конфесіонал — сповідальниця.
  2. Почув я чудесний голос,
    Як Марія кличе нас:
    Йдіть до мене, мої діти,
    Кличу вас, ах, кличу вас!