здибали ми більші, або менші компанії побожних прочан, що йшли туди з набожними співами, деякі з хоругвами та дзвінками, всі в святочних одягах. Аж серце радувалося бачити, як то з усіх сторін пливе нарід до того святого відпусту. Але якби ти бачила, дорога Касуню, яка там нужда всюди по селах, який плач та лемент! Мабуть караючи нарід за ті страшні події, що сталися зимою, Бог спустив посуху, недорід. Ще туди коло Львова, то не так дуже; де стави, де ґрунти мокрі, то ще сяк так зародило. Але там далі, де починаються шутри[1] та піски, то там нещастя. А ще далі, кажуть, на Мазурщині, де кров лилася, то там, кажуть, уже й тепер люди не знають, що робити. Вже тепер голодують. Декуди селяни, спустившися на те, що все панське поле по вирізанню панів прийде в їх руки, не орали й не сіяли в себе нічого; в інших засіяне навіть не посходило, — одним словом, кара Божа. Тим то й пливе нарід ріками на Кальварію, тягнуться збіджені та помарнілі лиця, підносяться тверді, мозолисті руки, ллються гіркі сльози. Якби ти бачила, як перед кожною фігурою, коло кожної каплички при дорозі лежать та клячать сотки, тисячі того народу, одні співають захриплими голосами, а більшість не співає, а ридає голосно та ломить руки! Аж страшно робиться подумати, що буде з тим народом, як настане зима. А зирнеш потім по нашій
- ↑ Шутер — дрібний камінь.
