хоч і стомленій, а все таки веселій та балакучій компанії, то якось аж соромно робиться. Аджеж ми їх свояки, їх ближні, живемо в тому самому краю, і навіть не знаємо, як бідує та нуждує той нарід ось тут у нас під боком. Я сказала це пану Вінцентому, а він підвів очі до неба та й каже:
— Що кому Бог дав, те й має. Бог знає, на що дає одному достаток та спокійне життя, а другому панщину та нужду. А в тім, у кожного свій хрест на плечах, кожний має своє двигати.
Я запитала пана Вінцентого, чи справді то, сам Пан Біг власноручно, вложив на тих людей ярмо панщини та й ще дав їм у додатку нужду й голод, але пан Вінцентий не відповів на це питання, лише нахмурився і, відвертаючися, буркнув:
— Глупа коза!
Ось ми вже наблизилися до Кальварії. Здалека видно Оливну гору з костьолом на верху. Червоною бляхою вкрита вежа горить здалека, мов кривавий клин вбитий від землі в небо. А вся гора вкрита неначе різнобарвними мурашками — тисячами й тисячами побожних прочан. А далі поза тим чорніється великий карпатський ліс, покриваючи ще вищі гори, і відтам пливе важка, понура хмара, але не може притемнити того блиску, що сяє від святого, відпустового місця.
Ми прибули якраз у пору. Переночувавши в селі недалеко Пацлави, ми рано станули на Кальварії, мали час увесь день обійти всі стації муки Господньої, всі каплички, всі доріжки Найсвятішої
