Діви, а нарешті висповідатися всі в о. Капуцина. Другого дня припадало свято — Внебовзяття Пресв. Діви — головна відправа в костьолі. Всі приступають до причастя, — велика процесія, слухання казань, співи та молитви до самої півночі — знаєш сама, як то звичайно буває. Але цим разом сталося щось незвичайне, таке, що не забуду, доки буду жити.
Перший день у Кальварії провели ми, як звичайно, висповідались усі. Ще вечером говорю до пана Броніслава:
— Ну, тепер можете вішатися.
— Таки нe дожидати завтрішнього свята? — мовить він.
— Як знаєте. А розгрішення дістали?
— Е, та що, від кс. Капуцина дістав, але тамтого другого ні.
— А може ліпше було би на тамте друге не лакомитися?
А він б'ється в груди, жартуючи, та говорить:
— Mea culpa! Mea culpa[1]! Борюся з покусою, та покуса сильна.
— Моліться, — кажу я.
— Молюсь, — говорить він, — але мабуть моя молитва неприємна Пану Богу, бо все обертаюся не туди лицем, куди би слід.
От так ми собі балакаємо, йдучи гуртом на свою кватиру. Ночувати мали ми в бараках коло св. Рафаїла; два ксьондзи визначували там місця, мали пильнувати порядку та збирати добровільні датки. Вже геть стемнілося. Над Кальварією стояла чорна хмара, від лісів тя-
- ↑ Моя провина.
