пізнаєш. Світло гасне, дзвони ревуть і, немов розбурхана вихром величезна пожежа, бухає по Кальварійській горі хвиля за хвилею скажений, масовий вереск:
— Різуни! Різуни! Різуни йдуть!
Що діялося з нами в ту пору, не можу тобі сказати. Перед моїми очима все закрутилося якимось шаленим танцем. Немов ціла Оливна гора з усіма тисячами переляканого народу зірвалася зі своєї посади й кинулась утікати, бігти кудись. Хтось крикнув: „Рятуймося“ — і ми всі безтямно заверещали: „Рятуймося“! Залопотіли важкі кроки. — „До лісу!“ — гукнув чийсь голос, і вся наша компанія, мов стадо сполошених овець, пустилася бігти вниз по стернях, по невижатих нивках вівса, по загонах картоплі, вниз, потім догори, на супротилежний горб, якого горішня частина була покрита старим смерековим лісом.
Тямлю, як ми падали по дорозі й зараз зривалися, биті безтямним страхом, як старий Вінцентий хрипів і кричав: „Помалу! Помалу!“, а пані Гжехоткова пищала раз-у-раз: „О Єзу! О Єзу!“ Тямлю, як Юльця, біжучи обік мене, впала і покотилася з досить стрімкого берега в долину і як пан Броніслав скочив за нею, підняв її і взяв на руки, — але я не ждала, побігла далі, і все щезло з-перед моїх очей. Як і коли ми добігли до лісу, цього не тямлю.
Проймаючий холод, це було перше почуття, коли я знов отямилась. Я глипнула довкола — скрізь темно. Мацнула
