яли мов у пропасниці. Не було кому вияснити нам, успокоїти нас. А гостинцем повз нас бігли щораз нові, смертельно перелякані постаті, і довгим ланцюгом тяглися тривожні окрики:
— Різуни! Різуни! Різуни йдуть.
— Відки йдуть? Куди йдуть? Чого хочуть? — сипалися безладні, прудкі запитання. Та ніхто не відповідав на них. Тривога, мов огонь по соломі, бігла до перелюдненої Кальварії, де ще в костелі й у каплицях горіло світло, гомоніли набожні співи та гуділи дзвони на дзвіницях, і нараз, мов у відповідь на ті тривожні окрики, ревнули з усіх закутків, з усіх доріжок Найсвятішої Матері, з усіх стацій Христової муки, з усіх капличок та святих місць скажені верески, пискоти, стогнання та ревіння:
— Різуни! Різуни! Різуни! Рятуйся, хто може!
Ніколи, як жию я, не чула ще такого вереску, не бачила такої страшенної картини переполоху. Подумай собі: двадцять, а може й тридцять тисяч народу, розсипаного по цілій горі, по долинах, по стежках та закутинах, — усе те нараз верещить, мечеться, зривається кудись утікати, б'ється одно об одне, мішається, блудить у вечірній сутіні, шукає одне одного і губить одне одного. Крик і замішанина й сутінь збільшують переляк. Ніхто не знає, відки грозить небезпека, куди тікати й де ховатися. Жінки мліють, інші вищать, падуть на землю; найвідважніші тратять голову. В загальній сутолоці нічого не видно, нікого не
