пообдиралося вночі по хащах, поснідали, аж чуємо — дзвонять. Це вже скликають богомольців на набоженство. Зараз ми всі рушили. Виходимо на гостинець, а там знов біготня, крик, народ тиснеться, та не в напрямі до костела, а в противному. Позаповнювали придорожні рови, дехто дряпається на дерева, а скрізь лунає гомін:
— Різуни! Різуни! Різуни йдуть!
Учорашнього переполоху, а ні сліду. Всі цікаві побачити тих різунів, але не бояться їх. Ось проїхали гостинцем два ландсдраґони на сивих конях, у блискучих шоломах, з карабінами за плечима. Народ заметушився. Аж ось показалася внизу на шляху хмара куряви. Чути якийсь глухий гомін, мов стогнання якогось велетня… ближче — ближче — і ось передні могли розпізнати першу лаву людей, що йшли гостинцем, співаючи та зітхаючи. Це були мазури-різуни. Коли наблизилися, всі прочани розступилися, позіскакували з гостинця в рови, зробили їм дорогу, і вони пішли відци аж до самого костьолу поміж двома лавами цікавих глядачів. Ішли купою, стиснені понуривши голови. У своїх брудних полотнянках, насунених на очі магерках вони виглядали, як величезний шмат сірої, малородючої землі, що зірвавшися з місця, валиться кудись у безодню. Їх лиця були також землянистої барви, непривітні; на деяких повиписували вже свої знаки голод і нужда. А ні одного усміху, ані привітання, ані поздоровлення. Коли порівнялися з першими рядами богомольців, то їх гурт зупи-
