лоба, видно було, що хотіла би зачепити його, але не зачіпала. Аж коли Іван замовив другу склянку, вона, ставлячи її на столі, промовила їдко, знехотя:
— Ну, а де ж твоя тота?
— Яка тота?
— Ну, твоя наречена?
— Моя наречена? Не маю ніякої.
— Говори, бреши! А Фрузька що? Вона поводиться вже не як наречена, а як твоя жінка. „Не смій мені мойого Івана баламутити!“
— Ха, ха, ха! — засміявся Іван, але силувано, як то кажуть, на кутні зуби.
— Скажи їй — говорила Ганка швидко і гнівно — нехай мене не зачіпає. Я не її помийниця! Я не її підвладна. А як мене ще раз зачепить, то я не буду дивитися на її пісну фігуру, але розпосочу, зуби виб'ю, нехай знає! Розумієш?
— Та відчепися ти від мене! — мовив Іван. — Говори їй сама, що їй маєш сказати. Це між вами рахунок, а мені дайте чисту годину.
Ганка відійшла. Іван сидів і пив пиво. Та ось до шинку прийшла ціла ватага ріпників. Побачивши Івана, вони почали жартувати з нього:
— А! Іване! Чуємо, що покидаєш Борислав.
— Я? Ані мені сниться.
— Що женишся з Фрузею і йдеш на її отцезію.[1]
— Чи ви подуріли?
- ↑ Отцезія — батьківське господарство; йти в отцезію — пристати в прийми.
