— Іваночку, — говорила далі Ганка скоро, задихавшись, — який ти добрий! Так ти не гніваєшся? А чого ж ти такий сумний? Такий у шинку сидів, як сам не свій? Ну, скажи мені?
Вона йшла обік нього, держачи його за руку, тулячися до нього, мов боялася самоти і пітьми.
— Ет, що там балакати! — відповів Іван і хотів відняти від неї руку.
— Ні, ні! Почекай! Куди йдеш? — мовила Ганка.
— Та йду до себе, спати.
— Ходи до мене. У мене тобі буде ліпше.
— Не хочу.
— Та ходи! Не бійся, у мене безпечно.
— Не хочу.
Іван раз уже ночував у Ганки. Вона спала окремо, в присінку комори, що служила Кирницькому за склад товарів. Там серед пак і міхів стояв широкий тапчан; Ганка мала пару своїх подушок і теплу дергу, і хоча в присінку не топилося, та все таки там було тепліше, ніж у тій шопі, де ночував Іван з іншими ріпниками. Але тепер, сьогодні йому чогось не хотілося йти до Ганки. Помарніле, бліде Фрузине обличчя немов стояло перед ним, її очі немов благали його, немов жалувалися на щось.
Але Ганка не випускала його руки, другою рукою обійняла його стан, тягла його, просила й благала, щоб ішов з нею.
— Іваночку! Голубчику! Зроби мені це лиш сьогодні! Не знаю, що мені, але боюся, страшенно боюся бути сама!
