від неї, коли вона спала обік нього. Та швидко ті нічліги ще гірше остогидли йому. Ганка засипляла швидко, але вночі починала стогнати, йойкати або скрикувати так страшно, що Іван прокидався зо сну і починав почувати якусь глуху тривогу.
— Що їй таке сниться? Чого вона так кричить? — думав він, прислухуючися до її важкого віддиху після такого окрику. Але вона далі спала тихо, аж коли Іван, перемучившися якої півгодини, знов починав дрімати, над ухом у нього знов розлягався страшний окрик і будив його наново.
— Ганко, що за дідько мучить тебе у сні, що ти так страшно кричиш?
— Я? — мовила, здригаючись Ганка і закусувала зуби. — Я нічого не знаю.
— Ну, та нехай на другий раз пес у тебе ночує, не я, — бурчав він злісно. — Як крикнеш отак несвіцьким голосом, то зовсім виб'єш мене зі сну.
Ганка реготалася.
— Га, га, га! Несвіцьким голосом! Ну, ну, Івануню, ну скажи, як я кричу?
— Так якби тебе зі шкури дерли.
— Ну, і що говорю?
— А хіба можна щось розібрати? Ричиш, як худобина.
— Та то я так ізроду.
— Ну, брешеш. Я давніше не чував у тебе такого крику.
— Та то так, часом находить таке на мене, а потім минає. Але ти не бійся, Іваночку, це мине.
— Нехай собі минає або не минає, але мене не завабиш більше на ніч до своєї проклятої комори.
