Вечером він запитав у Ганки, чи не знає, де поділася Фрузя. Ганка видивилася на нього своїми вибалушеними очима, поблідла страшенно і, немов давлячися тим словом, промимрила:
— Ні, не знаю.
Іван не допитував у неї дальше, допити в інших ріпників не довели також ні до чого. Від того дня, коли Фрузя побилася з Ганкою на вулиці, ніхто більше не бачив Фрузі. Ця згадка торкнула Івана. Справді того самого дня вечером він „перемовився“ з Фрузею в шинку. Він щераз запитав Ганку.
— Чуєш, Ганко, ти сварилася з Фрузею на вулиці, тямиш?
— Ну, так. Вона перша чепилася мене.
— Вечером того дня вона була у Кирницького.
— Я не бачила її.
— Не бачила? Ей, скажи по правді?
Ганка знов поблідла, але живо перемогла себе.
— Чого ти чіпаєшся мене?
— Та бо бачиш, десь дівчинисько щезла від того вечора.
— А ти без неї не можеш дихати?
— Та що мені до неї! Але…
— Ну, щезла, то й слава Богу! Не бійся, дідько її не вхопив. Побачила, що тобі на шию не повіситься, та й пішла собі додому.
— Але всі свої речі полишала.
— Ну, та що! Скільки там тих речей! Усе варто півтори шістки.
— Е ні, там її убрання є.
— Ну, то певно зголоситься по своє.
