не рушив, ховай Боже! То нехай прийде і забере собі.
Іван сидів, мов приголомшений. Чи то нафтовий сопух у ямі так заглушив його, чи ранішній біль голови, чи те, що він почув від баби, досить, він наразі немов не розумів і слухав бабиного балакання мов якоїсь казки.
— Ага, ага! — буркнув він, хитаючи головою. — Та певно, нехай би забрала собі. Але де ж вона є?
— То ти не знаєш?
— Я не бачив її вже два тижні.
— І не знаєш, куди вона пішла?
— Куди пішла? Чекайте! То було вечером… у Кирницького… ми трохи перемовилися… вона пішла надвір і я вже більше не бачив її.
— А котрого ж то дня було?
Іван не міг пригадати собі дня.
— Ну, коли ви перемовилися, то може вона вгнівалася і деінде стала на роботу, щоб тобі не показуватися на очі. І деінде ночує, щоб ти не знав, де вона. Але ти би, небоже, таки пошукав її, бо там сторож, що ми в нього ночуємо, допоминається плати за неї. А ми прецінь за неї платити не будемо. То щоб він не схотів зафантувати[1] її шмаття.
— Добре, добре, я буду питати… Навідаюся там до вас.
Баба пішла, а Іван довгу хвилю ще сидів, не то міркуючи щось, не то так собі туманіючи. Потім узявся їсти, бо швидко треба було лізти знов до ями.
- ↑ Зафантувати — продати чи забрати за борг.
