під ним. Його душило щось, перло, гнало геть із Борислава. Він ні про що не думав, тільки про те, щоб як найшвидше вирватися звідтіль. Думка, що йому треба ще працювати в ямах до осени або й до зими, щоб виплатити корчмареві всі гроші, наповняла його якимсь диким страхом. „Ні, я не витримаю!“ — повторяв він не раз і числив дні й години. У нього було вже зложених нових двісті ринських; вони лежали у касієра і він думав на Іллі взяти їх і навідатися „додому“ та віддати їх корчмареві. Але чим ближче було до Іллі, тим частіше він зупинявся на іншій думці, хапався за неї, мов потопаючий за колоду. „Сто ринських уже заплачено, — думав він. — Двісті заплачу тепер, і покину Борислав. Піду і не вернуся більше сюди. Четверту сотку на сплату корчмареві якбудь зароблю, або визичу, а тут не буду довше!“ Ця думка, зразу далека мрія, приймала в його душі чимраз виразніші форми. Він закидає на різні боки: „Оженюся. Вже щоби з якою бідною, то сотку віна[1] буде мати. А може ще й ґрунту дещо дістану“. Иншим разом він думав купити пару коней і пуститися на фірманку або наймитися в дворі, або йти до камерального[2] лісу рубати дерево. Дебудь і якбудь, аби тільки заробити гроші, сплатити решту корчмареві і стати господарем — хоч бідним, хоч останнім, а все таки своїм господарем, у своїй хаті, на своїй п'яді землі! Іван нікому не звірювався
