зі своїми думками. Тільки на тиждень перед Іллею він вечером мовив касієрові:
— Слухайте, Мендель, чи можете мені за тиждень виплатити всі мої гроші?
— Чому ні? — мовив Мендель. — А що, хочете вислати?
— Ні, хочу на Іллі піти сам.
— Чого вам ходити самому? Можна вислати.
— Якось тягне побачити своє село. Не знаю, може й зовсім лишуся там.
— Як то, хочете покинути нас?
— Хотів би, та не знаю… Якби там де трапився який заробок, щоби сплатити тамтому корчмареві…
— Ну, як собі знаєте, — мовив Мендель, перериваючи цю розмову. — Я вам гроші виплачу в п'ятницю. Коли вашого Іллі?
— В неділю.
— Ну, то й добре. В суботу можете собі йти по роботі.
На тім і стало. Більше розмови між Іваном і Мендлем про цю справу не було.
В п'ятницю вечером Іван мав робити нічну шахту. Це мала бути його остання гостина під землею, в царстві замороки. У нього було легко, радісно на душі, але один несподіваний випадок мусів попсувати його радість.
Він власне йшов до кошари, випивши кватирку горілки і закусуючи булкою, коли до нього наблизилася баба Орина, та сама, що колись перша принесла йому відомість про те, що нема Фрузі. Вона
