— З одного села з ким?
— Та з Ганкою. Знаєш, я у Ганки ночую. А тепер вона й зовсім розхорувалася, то вже й днюю й ночую коло неї.
— Розхорувалася? Що ж їй таке?
— Або я знаю, синочку. Я гадала зразу, чи то не яка жіноча слабість, алеж бо ні. То щось інше. Я й сама не знаю, що то таке, якесь покаяння.
— Що за покаяння? Кричить по ночах?
— Е, тепер уже кричить не тільки по ночах, але й удень. Скоро тільки трохи засне, щось таке їй привиджується, як не верескне, аж крізь уха прохапується. І зараз зривається з постелі, десь кудись біжить, утікає, аж по стінах дереться. Я вже гадала, що то нечистий, Дух Святий при нас, приступив до дівки.
— Ну, і не пробували ви дечим лічити її?
— Ще би не пробувала! Пробувала, синку! Все, що знаю, все я робила їй, коли бо нічого не помагає. Ну, та й не могло помогти, бо у неї зовсім що інше на душі. Я те зараз з початку догадувалася, тільки, поправді кажучи, я в інший бік стріляла. Гадаю собі: дівка, в Бориславі найпростіша річ: мала дитину і стратила, а тепер їй дитяча душа на сон набиває, спокою не дає. Вона божилася, дух-тіло кляла, що ні. Ну, то я вже й не знала, що думати. Не раз я пробувала вночі прислухуватися, що вона таке кричить, коли ж бо годі розібрати. Отак одно-друге слово зрозумієш: „Он там у ямі! У воді! У калюжі! Лізе, лізе, лізе!“ — а хто, де, відки, нічого не знати. Вже я допитувала її, затята душа! Не хоче нічого
