сказати. Зсохла, як скіпа, почорніла, як головня, тільки пушка духу в ній, а яка дівка була ще в зимі, як гармата! І видить сама, що їй недовго жити, що ніщо з неї не буде, а мовчить.
— То ви гадаєте, що у неї справді щось таке є на душі, що вона криється з чимось?
— Ну, гадаю! Тепер уже не потребую гадати. Тепер уже знаю напевно.
— Ну, що ж ви знаєте?
— Та що, небоже, то вона вбила твою Фрузю.
— Фрузю! Вона! Господи! Та коли? Як? За що?
— А говори, за що! Не що, лиш дідько до неї приступив. Уже він, бодай моці не мав, видно давно на неї нагострив зуби. Слухай же, як то було.
Стара йшла обік Івана вулицею, але тут уже не могла додержати йому кроку і вхопивши його рукою за полу, зупинила на місці.
— Та постій же! Видиш, що я задихалася. Не квапся до роботи! Не багато втратиш. Стань отут, та й послухай.
— Коли ж бо мені час до роботи! Адіть, уже в кошарах дзвонять на нічну шихту.
— Наплюй на ту нічну шихту! Не йди сьогодні до роботи, а ходи зо мною до Ганки. Тут справа важніша.
Іван вагувався хвилину.
— Ні, бабо! Тепер уже пізній вечір. Чого мені до Ганки? А завтра я скоро по роботі прийду і поміркуємо, що робити далі. Ну, але скажіть, як і що ви дізналися від неї.
