— То може би піти до війта?
— Підіть, підіть! — мовив Іван живо, хапаючися за бабині слова.
— Та може би ти пішов зо мною? Я чогось боюся.
— А чого ж мені з вами йти? Ще на мене підозріння кинуть. Ні, йдіть самі. Я там навідаюся завтра, скоро тільки вийду з роботи. Ідіть, ідіть!
Баба не мовила нічого більше, перехрестилася і пішла.
Наближаючися до кошари, в котрій робив, Іван здибав касієра Мендля. Цей ішов кудись, розмовляючи з якимсь ріпником із чужої кошари.
— Добрий вечір, Іване! — мовив Мендель. — Ідете до роботи?
— Іду, — мовив Іван, ледве тямлячи, хто і що говорить до нього.
— А завтра відходите?
— Відходжу.
— Ну, ну, як собі знаєте. Гроші маєте готові.
Іван, не мовлячи нічого більше, пішов до кошари. Мендель розмовляв далі з ріпником, що відзавтра мав стати до роботи в тій самій ямі замість Івана.
— Тут вам буде добре! — говорив Мендель. — Я не такий, щоб хотів чиєїсь кривди. Спитайте от цього самого Івана. Він пару разів навіть грошей при виплатах не брав від мене, а складав, поки не набереться чи 50 чи 100 ринських, а потім брав разом. Ади, він завтра
