Другого дня досвіта бориславський війт — тоді ще війтом був селянин — з присяжним і двома жандарями прийшли до тої комірки, де жила Ганка. Вона ще спала, — по довгих безсонних днях і ночах перший раз спала глибоким, майже мертвецьким сном. Баба відчинила двері, всі увійшли, та зирнувши на труп'яче, висохле Ганчине лице, зіссане страшною внутрішньою мукою, не мали серця будити її.
— Ну, ну, нехай спить, — мовив стиха війт. — Ми підождемо на дворі.
— Ну, їй не багато належиться від людей, — мовив один жандар.
— Пан Біг не ждав на людський суд. Сам осудив і сам покарав її, — додав другий.
Скоро вони вийшли, Ганка збудилася.
— Ви тут, бабо? — мовила вона.
— Тут, небого, тут.
— Чи мені снилося, чи тут був хтось?
— Та хто би мав бути?
— Мені здавалося, що якісь хлопи… жандарі!…
— Та були, сирото.
— За мною? — мовила Ганка, піднімаючися.
— За тобою.
— Знають усе?
— Знають.
Ганка довгим поглядом зирнула на бабу, а потім простягла до неї свою суху руку.
— Дякую вам, бабо, — мовила вона. — Я вже сто раз, не раз, хотіла зібратися, піти і признатися до всього, та ніколи
