— Ай вай! Стара линва. Треба було перемінити, — сквапливо підхопив Мендель. — Ой, Господи! Так мене щось нині рано мов за плече торкало: „Мендель, переміни цю линву!“ Та потім я подумав собі: „Ну, в п'ятницю не буду переміняти. Прийде неділя, то перемінимо! А тут на тобі! Ну, хто ж його знав, що вона не видержить!“
Але Митро все ще оглядав линву і хитав головою.
— Слухайте, Мендель! То не може бути! Вона якось не зпроста перержавіла. Дідько їй перержавіє. У мене в селі оборіг он уже п'ять літ на такій линві держиться. І дощ її мочить, і сніг на неї йде, і ржавіє не так, як тут, а про те держить досі. Та й то оборіг, не те, що один хлоп.
— Ну, Митруню, але там вона стоїть собі спокійно, а тут день і ніч то скручується, то розкручується. А від того дріт найборше тріскає.
— Та це правда, — мовив подумавши Митро. — Але була би тріскала потрохи, один скрутець, другий, третій… А тут усі нараз. Не гладко, а так мов би, прости Господи, миш перегризла. Агій! Ще чоловік, як жиє, не видав такого.
Тим часом Мендель приніс із магазина свіжу линву, її навинули на вал і Митро прилагодившися до спуску, пішов до ями. За якої півгодини витягли обох — Митра і Івана. Іван мав поламані обі ноги і голову розбиту на цямрину. Він мабуть і не долетів живий на дно.
