Фаталізм! Листа прочитаю, хоч би моє серце мало тріснути з гніву, з жалю, чи з обурення.
«Чи тямиш мене?
Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!
Тямиш мій сміх? Ти колись любив його слухати. Чув його здалека і приходив до мене. Чи чуєш його тепер через океани, та степи, та гори? Чи тремтить він у твоїм вусі разом із шумом вітру? Чи мерехтить разом із промінням заходового сонця? Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!
Чи тямиш мене?
Тямиш ту весну з її пурпуровими сходами сонця, з її теплом і ясністю, з її бурями мов сварки закоханих, з її громами мов крики любих дітей, що пустують у широких покоях? Це я була.
Тямиш той ліс із його полянами і гущавинами, з його стежками й лініями, з його зрубами та хащами, де стояли високі квітки з тужливо похиленими головками, де до сонця грали тисячі сверщків[1], а в повітрі бриніли мільйони мушок, а в затишках гніздилися рої співучих пташок, а по полянах паслися ясноокі сарни, а скрізь розлита була величня гармонія і життя йшло рівним, могутнім ритмом, що передавався душам людським? Тямиш той ліс, мій рідній ліс, якого нема другого на світі? Це не був ліс, це я була.
Чи тямиш мене?
- ↑ Цвіркунів.
