Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/110

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Тямиш ту лісничівку в самій середині того лісу? До неї сходилися всі лісові дороги, як артерії до серця, а з неї виходив лад і порядок і сильна воля на всі окраїни лісу. А в ній кублилося тихе, відлюдне життя старого батька і молодої дівчини. Лунали голосні, різкі, з золотого серця пливучі мужеські слова, і ще голосніші, дзвінкіші сміхи і співи дівчини-пестійки. Тямиш її? Це я була.

Чи тямиш мене?

Тямиш ту поляну, де ми вперше здибалися? Я була в зеленій стрілецькій куртці, з лефошівкою через плече, з ґотуром[1] свіжо застріленим у торбі, з свиставкою в губах. Тямиш, як ти витріщив на мене очі, побачивши мене? А я розреготалася побачивши твоє зачудування. А ти був у простій блузі, підперезаний ременем, блідий іще від недавно відсидженої тюрми, з утомленим, помарнілим лицем, з крисатим капелюхом, насуненим на чоло. А почувши мій регіт, ти стрипенувся нараз і зняв капелюх і наблизився і почав звинятися, що без дозволу ходиш по лісі, але тобі веліли лікарі… а ти тільки що вчора приїхав… і власне мав намір представитися таткові… і пригадуєш собі мене ще маленькою панночкою… і тямиш мою маму… і вибачайте, що на перший ваш вид так зачудувався… і не сподівався застати вас таким Німродом… А я подала тобі руку і ти поцілував її, і я чула, як твої вуста під чорними вусами тремтіли і горіли, і гадала, що це в тебе гарячка, і просила тебе

  1. Ґотур — глухар.