знаєш, як тямлю. Гарнесенько зібрав усі спомини, як кісточки зі спаленого покійника, зложив їх у штучно точену урну з карнеолю і поставив далеко в куток свойого серця. Нехай стоїть, нехай буде, як оздоба, а не як завада в житті.
А ти з далекого краю простягаєш свою демонську руку, підіймаєш свій воронячий голос і витягаєш ту урну з глибокого закутка душі, відчиняєш і перебираєш кісточку за кісточкою, одягаєш її м'ясом і шкірою, наливаєш кров'ю і соками і надихуєш своїм вогняним, демонським духом. І ще й регочешся, мов упириця, і показуєш мені ті постаті і верещиш при кожній своє ненависне: «Чи тямиш мене? Це я була!»
Жінко, демоне! Чого тобі треба від мене? Чого ти завзялася мучити мене? Чи я в своїм житті зробив тобі яке лихо? Я віддав тобі все, що було найкраще в моїй душі, без домішки хоч би атомика низького, підлого, брудного, а ти погралася моїми святощами і кинула їх у болото. Я вірив у тебе, як у себе самого, а ти кажеш, що лише ролю грала передо мною. Я вкладав усе своє життя, всю свою душу в кожний свій погляд, у кожне своє слово до тебе, а ти хотіла лишити мені лише незабутнє артистичне вражіння!
Жінко, комедіянтко, прокляття на тебе! Всі твої слова і сміхи і сльози — все комедія, все роля, все ошука!
Та годі! Я тепер expertus Robertus[1]. Тепер ти дармо граєш передо мною свою
- ↑ Досвідчений Роберт.
