ких хвилях мені здавалося, що заглядаю в твою душу, а крізь неї в якийсь величній світ, повний чудес і невиданої пишноти.
А потім я почала ревнувати тебе до цеї сойки. Тихо, в глибині душі я почувала глуху заздрість до неї. Мені здавалося, що ти не мене любиш, а її. Її веселий скрекіт будив тебе щоранку; її тихе порання в гнізді оживлювало тебе; цікавий погляд її очей наповняв тебе чарами, окрилював твої слова. І я зненавиділа її, як свою суперницю.
Не смійся з мене, Массіно! Це правда. Я з часом дійшла до того, що голос сойки — не лише цеї, але всякої взагалі, псував мені гумор, робив мене злою і сердитою. Я чула, що не зможу терпіти її обік себе.
І я вбила її.
Одного ранку я прийшла вчасніше, як звичайно. Хотіла підійти так тихо, щоб ота ненависна сойка не почула мене, щоб мій, а не її голос збудив тебе. Та ні! Ледве я наблизилася на яких п'ятдесят кроків до твоєї хати, ледве моя зелена сукня показалася на стежці серед сірих дубових пнів, а вже моя суперниця почула мій прихід, побачила мене, вискочила з гнізда і скачучи по гілляці над самим твоїм вікном та злорадно — так мені бачилося — тріпочучи крильми, заверещала своїм хрипливим голосом:
— Кре, кре, кре, кре, кре!
І в тій хвилі я побачила, як із середини твоя рука відсуває вікно. Вона збудила тебе, а не я!
