umrze i nie będzie umiał w to ugodzić»[1], як казав колись Кохановський.
А ми читаймо далі! Може там щось веселіше буде…
«Посилаю тобі сойчине крило. Тямиш ту сойку, що гніздилася на смереці перед самим вікном тої лісової хати, в якій ти проводив літо?
З моєї намови. Я хотіла мати тебе близько себе.
Я щоранку зі стрільбою на плечі прибігала до твоєї хати, щоб сказати тобі добридень крізь вікно. І щоранку ота сойка, що гніздилася на смереці проти самого вікна, своїм скрекотом упереджала тебе про мій прихід.
Я зразу полюбила її. Вона була немов моя повірниця, моя служка. Задля неї я щадила весь сойчиний рід у лісі, бо боялася, щоб стріляючи не застрілити її.
Тямиш, як ми не раз, обнявшися, перед хатою сиділи мовчки, в щасливім забуттю, і дивилися на спокійне порання цеї сойки в гнізді? Як вона вичистивши гніздо сідала в ньому і тихими, розумними очима цікаво дивилася на нас, презабавно зазираючи понад крайочок гнізда та повертаючи головку? Її очі мали якийсь магічний вплив на тебе. В таких хвилях ти цілував палкіше, пригортав мене до серця сильніше і з твоїх уст лилися слова, що були для мене мов роса для зв'яленої квітки. В та-
- ↑ І вмре і не зуміє в це поцілити.
