виді, від тих овець, що немов красими ряднами накидані були по полонині, аж до синього кришталевого плеса вирового, що лежало перед ними і відбивало в собі і скісними пластами настобурчені сірі та червоні скелі, і стежечку, що вилася поверх них по-над усею кручею, і темний бір, що підіймався ще вище над скелями, і по стрімкому склоні гори пнявся та підхапувався чимраз вище аж під саму полонину.
— Що за чудесний вид, — повторив хлопець по хвилі, і широко, з повних грудей дихнув пречистим повітрям, насиченим теплою парою, розігрітою в лісі живицею та пахощами квітів і скошеної десь на лісовій поляні трави. Він, бачилось, бажав усім своїм єством нассатися тієї краси, свіжости та живучої сили, якою тут дихала вся природа. Тим часом його брат бігав бистрими, синіми очима по рінистій порічині, немов шукав чогось. Нараз став і зупинив брата.
— Пст, пст, стій, не рухайся!
— Що таке? — запитав молодший.
— Кулик, кулик, он там між камінням шниряє!
Він зняв стрільбу, наготовив її до вистрілу і почав підходити пташку. Але кулик мабуть не дурень був, бо хоч ніби й не дуже втікав, а так тільки бігав собі, поцвіркуючи та головкою потакуючи, але все ховався поза настобурчене каміння так, що стріляти до нього було ніяк.
— Проклята бестія обережна! — прошептав зі злости панич.
