не соромився щопонеділка випрошувати в нього пару «дудків» то на тютюн для себе, то на топку соли, то на обарінки для вуйчаників та тітчаників дома. І Опанас давав, а для малих вуйчаників та тітчаників і сам купував то калачі, то цукерки, то дешеві забавки та передавав додому.
Раз тільки витягли ми в нашого Опанаса невеличке оповідання, про його батька, та й то треба було його від нього, як то кажуть, кліщами витягати. То так було. Одного понеділка старий Моримуха чомусь не міг приїхати до Дрогобича, і передав цілотижневий провіянт для сина через якогось сусіда, розповівши йому, де й як має шукати синової кватири. Приходить сваток до нас на кватиру з кобелею в руці та й питає крізь вікно:
— А чи тут Каганців Панаско?
Ми поприходили зі школи, а Опанаса ще не було.
— Каганців? — перепитуємо. — Тут живе Опанаско, але не Каганець, тільки Моримуха.
— Ну, та той, той, той сам. У нас його називають Каганець.
— Ба, та чому? Через що? — питаємо ми зацікавлені.
— Е, та то би довго повідати, а мені нема коли. От, каже, тут йому тато футраш[1] передав. Виберіть із кобелі, бо кобеля моя.
— Та розповіжте бо, чому старого Моримуху називають Каганцем? — налягаємо ми.
- ↑ Живність (Ів. Фр.).
