Але сусід уже взяв кобелю, натиснув стару солом'яну крисаню на потилицю, та й обертаючися йти геть, каже:
— Питайте Панаска, він сам скаже, а я не маю коли.
Та й пішов. А коли Опанас прийшов зі школи, ми зараз до нього, як пси до діда на перелазі.
— Чому твого старого називають Каганцем?
— А ви відки це знаєте?
— Та був тут ваш сусід, приніс тобі «футраш», та питав, чи тут Каганців Панаско?
— Ну, то було його питати, відки мою батьківщину прозвали Каганцем.
— Ми питали. Він велів запитати тебе!
— Ей, дайте мені спокій!… Я такий голодний, як коли б у мні дно випало, а вам чорт зна чого захочується.
— І ми голодні. Та поки обід буде, говори.
— Говоріть ви; я послухаю.
— Ні, зараз кажи, чому твою батьківщину прозвали Каганцем?
— Та чому? — нерадо мовив Опанас. — То колядники збиточники. Прийшли колядувати під наші вікна, а тато не мав дрібних.
— А може не хотів дати? — втрутив хтось.
— А може й не хотів, — згодився Опанас. — Досить, устав з лави та й стукає до вікна, нібито не треба. А колядники кричать: «Татусю, таж то Різдво Христове, раз у рік свято! Годиться колядників приймати». А тато каже: «Вже були трої».
