Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/164

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Але сусід уже взяв кобелю, натиснув стару солом'яну крисаню на потилицю, та й обертаючися йти геть, каже:

— Питайте Панаска, він сам скаже, а я не маю коли.

Та й пішов. А коли Опанас прийшов зі школи, ми зараз до нього, як пси до діда на перелазі.

— Чому твого старого називають Каганцем?

— А ви відки це знаєте?

— Та був тут ваш сусід, приніс тобі «футраш», та питав, чи тут Каганців Панаско?

— Ну, то було його питати, відки мою батьківщину прозвали Каганцем.

— Ми питали. Він велів запитати тебе!

— Ей, дайте мені спокій!… Я такий голодний, як коли б у мні дно випало, а вам чорт зна чого захочується.

— І ми голодні. Та поки обід буде, говори.

— Говоріть ви; я послухаю.

— Ні, зараз кажи, чому твою батьківщину прозвали Каганцем?

— Та чому? — нерадо мовив Опанас. — То колядники збиточники. Прийшли колядувати під наші вікна, а тато не мав дрібних.

— А може не хотів дати? — втрутив хтось.

— А може й не хотів, — згодився Опанас. — Досить, устав з лави та й стукає до вікна, нібито не треба. А колядники кричать: «Татусю, таж то Різдво Христове, раз у рік свято! Годиться колядників приймати». А тато каже: «Вже були трої».